Холодний вітер... Прага і поріг Чужого дому. Мовчазна омана Сьогодні знову, тільки-но приліг – У сні сміялась донечка Оксана.
Теплом домашнім віяло у сні, Терпка тривога розливалась тілом... А на обличчя падав мокрий сніг, Який ніде не може бути білим.
Лиш дома. Там, за тридев’ять земель (Хоча на мапі – це не так далеко), Мене чекають. Серце спить саме І плаче, як ображений собака.
А очі знов гортають дивні сни Прекрасної, але чужої Праги... З недавніх пір чомусь боюсь весни, Хоч все життя до неї тільки й прагнув.
Вже пензель пише: осінь, вечір, дощ, Сумні мости, заплакані пейзажі, Будинки сірі біля мокрих площ, Сліди невтішні смутку, навіть сажі...
Чомусь усе у чорних кольорах, І сміх чомусь все ближче до іронії, Але невже у донечки в очах Уже цвітуть закохані півонії?..
Уже і в неї хтось на перший план Виходить рвучко, впевнено... Ой леле! Невже це я своїм чуттям не пан? Ні! – завтра намалюю щось веселе. (с) Василь Кузан
А очі знов гортають дивні сни прекрасної але чужої Праги...
ЗАПЛАКАНИЙ ПЕЙЗАЖ
Холодний вітер... Прага і поріг
Чужого дому. Мовчазна омана
Сьогодні знову, тільки-но приліг –
У сні сміялась донечка Оксана.
Теплом домашнім віяло у сні,
Терпка тривога розливалась тілом...
А на обличчя падав мокрий сніг,
Який ніде не може бути білим.
Лиш дома. Там, за тридев’ять земель
(Хоча на мапі – це не так далеко),
Мене чекають. Серце спить саме
І плаче, як ображений собака.
А очі знов гортають дивні сни
Прекрасної, але чужої Праги...
З недавніх пір чомусь боюсь весни,
Хоч все життя до неї тільки й прагнув.
Вже пензель пише: осінь, вечір, дощ,
Сумні мости, заплакані пейзажі,
Будинки сірі біля мокрих площ,
Сліди невтішні смутку, навіть сажі...
Чомусь усе у чорних кольорах,
І сміх чомусь все ближче до іронії,
Але невже у донечки в очах
Уже цвітуть закохані півонії?..
Уже і в неї хтось на перший план
Виходить рвучко, впевнено... Ой леле!
Невже це я своїм чуттям не пан?
Ні! – завтра намалюю щось веселе.
(с) Василь Кузан