Я живу в твоєму серці мерехтливою свічечкою, яку ти зі всіх сил хорониш від вітру.
Ти тримаєш мене на самому споді душі - у потаємній кімнаті, куди заглядаєш, коли тобі зовсім зле. Тоді дістаєш мій образ і годинами в нього вдивляєшся. Ти повідаєш мені свою печаль і шукаєш розради. Я ж тільки мовчу. Адже образи не вміють говорити.
"Пам'ятаєш наше цвітіння?", -- проводиш пальцем по моїх губах, і твоїм тілом біжить млосна хвиля. Я - мовчу.
"Я ще живу у твоєму серці?", -- гладиш мене гарячими долонями. Я - мовчу.
"Тільки не мовчи!", -- твій голос тремтить. - "Мені так потрібні твої слова".
Я силкуюся відкрити рота. Мої зіниці розширюються, а вени набухають. Я вчуся говорити, як німий. Ще одне зусилля. Зараз я скажу своє слово. Зараз. Слухай!
Та дзвінок у двері не дає тобі почути відповіді.
Ти хапливо ховаєш мене на самий спід скрині своїх фантазій і закидуєш різним лахміттям буденності. А своє серце спішно замикаєш на велику колодицю.
Все, тепер ти готова до кругової оборони, яку називають життям. Життям, в якому нема місця нам з тобою.
(с) Олександр Гаврош